Сербія

Республіка Сербія Република Србија
Прапор Герб
Гімн: Боже правде Боже правди
Розташування Сербії
Столиця	Белград 44°48′ пн. ш. 20°28′ сх. д.
Найбільше місто	столиця
Офіційні мови	Сербська мова
Форма правління	парламентська республіка
- Президент	Борис Тадич
- Прем'єр-міністр	Мірко Цветкович
Розбудова держави
- Формування держави	VIII століття
- Незалежність	1180
- Утворення королівства	1077
- Утворення імперії	1346
- Незалежність від Османської імперії	1878
- Поділ Сербії і Чорногорії	5 червня 2006
Площа
- Загалом	88 361 км² (113)
- Внутр. води	0,13 %
Населення
- оцінка 2007	10 147 398 (83)
- Густота	115/км² (94)
ВВП (ПКС)	2007 р., оцінка
- Повний	$ 54,310 млрд. (72)
- На душу населення	$7 234 (89)
ІЛР (1997)	0,801 (-) (-)
Валюта	сербський динар (RSD)
Часовий пояс	CET (UTC+1)
Коди ISO 3166	RS
Домен	.rs (також використовується старий домен .yu)
Телефонний код	+381
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Сербія

Сербія — країна в півн.-зах. частині Балканського півострова, має в своєму складі Косово і Воєводину; площа 88400 кв. км; столиця Белград, 9,66 млн мешканців (1990), за національністю в основному серби (бл. 6,7 млн., у всьому світі понад 9 млн), далі албанці, угорці, румуни, словаки, українці (бл. 40 000) тощо. Рельєф: родюча долина Дунаю на півночі, гори на півдні. Розмовна й літературна мова сербів: сербський варіант сербохорватської, абетка — рівноправно вживаються кирилиця i латиниця; релігія: православ'я.

Історія

Сербія заселена сербами й ін. слов’янськими племенами з 6-7 ст., була до кінця 12 ст. під владою Візантії, у 13 і 14 ст. — незалежна держава, з 15 ст. перебувала під владою Туреччини і частково (з 16 ст.) Австрії. Після двох протитурецьких повстань С. здобула 1830 широку автономію, а у сербсько-турецькій війні 1876-78 — повну незалежність і стала 1882 королівством. У грудні 1918 увійшла до складу Королівства сербів, хорватів і словенців, перейменованого 1929 на Югославію, проголошену після визволення з німецької окупації (1941-44) у листопаді 1945 Соціалістичною Федеративною Республікою Юґославії (СФРЮ) (мова — сербо-хорватська, релігія — православ’я).

Сербія стала частиною Королівства сербів, хорватів і словенців у 1918, яке стало Югославією в 1929. Протистояння сербів і хорватів почалося ще в межах Югославії. Під час Другої світової війни на чолі Сербії стояв маріонетковий уряд, встановлений Німеччиною; після закінчення війни Сербія знову ввійшла до складу Югославії. З 1986 Слободан Мілошевич як лідер Сербської партії і президент почав популістську кампанію за скасування статусу автономії для Косово і Воєводини. Незважаючи на жорсткий опір і бажання вийти з федерації, Сербія формально анексувала Косово у вересні 1990. Мілошевич був переобраний у грудні 1990, але в березні 1991 відбулися антикомуністичні виступи і виступи проти Мілошевича в Белграді. У 1991 почалася громадянська війна, Мілошевич висловив претензії на частину Хорватії, заселену переважно сербами, під тиском ООН у січні була підписана угода про припинення вогню. Визнання ЄС незалежних Словенії, Хорватії і Боснії-Герцеговини в 1992 фактично скоротило територію Югославії до однієї республіки Сербія. Правонаступником Югославії була оголошена республіка Сербія і Чорногорія в квітні 1992, на що не погодилися США і ЄС, оскільки війна продовжувалася й істотно порушувалися права людини. У березні 1992 і повторно в червні тисячі сербів виступали за припинення війни в Боснії-Герцеговині.

Карта Сербии

Сербсько-українські зв’язки

До 16 століття Сербсько-українські зв’язки почалися ще з часів Київ. Руси. У розвитку давньої сербської літератури брали участь, перекладаючи грецькі й церковнослов’янські тексти й пишучи ориґінальні твори сербською мовою, серед них Єлисей з Кам’янця-Подільського (15 ст.), Андрій з Сянока (16 ст.), Василь Никольський з Закарпаття (16 ст.), Гаврило Мстиславич (16 ст.), Самуїл Бакачич (17 ст.). Багато сербських народних пісень були занесені сербськими співаками (дудниками й гуслярами) в 15 — 16 ст.: на Україну і в Польщу (М. Грушевський висловив здогад, що укр. думи і їх назви творилися, мабуть, під впливом сербської героїчної поезії). Для гусел збереглася подекуди назва «серби».

17 — 18 ст. Посиленню сербсько-українських взаємин сприяла також участь сербів у козацькому війську, ще перед Хмельниччиною. У козацькому реєстрі 1649 знаходимо кількадесят сербських прізвищ. Серби брали участь у нац.-визвольній революції під проводом Б. Хмельницького й пізніше. Це були або окремі військовий діячі сербського походження, або організовані ними відділи найманого війська з сербів (зокрема за І. Виговського). Серед перших треба згадати трьох полк. Сербинів — Івана Юрійовича, Івана Федоровича і Войцу, а також Родіона Дмитрашка-Райчу, полк. переяславського (1667 — 77 і 1687-88) та ін.

У Сербії (й у ін. південнослов’янських країнах) були поширені вид. укр. друкарень 17 — 18 ст., зокрема друкарні Києво-Печерської Лаври, а також проповіді З. Копистенського, твори Л. Барановича у сербському перекладі, Т. Стефановича тощо. Серед студентів Києво-Могилянської Акад. були у 18 ст. також серби (напр., Йован Раїч й А. Стойкович у 1740-их pp.). До С. виїжджали як проповідники і викладачі — вихованці й вчителі Академії, напр., С. Залуцький, що з 1724 був проповідником при церкві беоґрадського митрополита; 1733, на прохання сербського митрополита Вікентія Йоановіча, київ. митр. Р. Заборовський вислав до С. М. Козачинського, Т. Климовського, Т. Левандовського, І. Минацького, Т. Падуновського, Г. Шумляка (вони працювали як викладачі церковнослов’янської мови, піїтики і реторики у школах Карловців, Вуковару, Беоґраду, Осеку). У різний час в С. вчили також ін. вихованці Києво-Могилянсвкої Акад.: В. Крижанівський, І. Ластовецький, П. Михайловський.

За часів Петра І, зокрема під час російсько-турецької війни 1711, чимало сербських родів перейшло на бік Росії, між ними Владиславичі, Милорадовичі. Требинські, Божичі, Вишневські, Милютиновичі, а згодам Веселицькі, Витковичі, Бошняки та ін. Увійшовши до складу козацької старшини і діставши маєтки, вони залишилися назавжди в Україні, вчили дітей здебільша у Києво-Могилянській Академії, і деякі з їх нащадків стали видатними укр. гром. і культ. діячами.

У зв'язку з заселенням Південної України в сер. 18 ст. збільшилася кількість сербів в Україні, що емігрували з окупованої Австрією Півн. С.; з них, а також з волохів та ін. вихідців була створена 1752 адміністративно-територіяльна одиниця п. н. Нова Сербія і 1753 — Слов’яно-Сербія (1764 вони увійшли до складу Новоросійської губернії). Багато з поселених на цій території сербів тікало на Запорізьку Січ. Серби брали також участь у гайдамацькому та коліївському повстаннях і, з другого боку, були також у лавах російського війська, що придушувало ці повстання. Поселені на Півд. Україні серби асимілювалися згодом з укр. населенням.

На 1740 — 60-і pp. припадає виникнення укр. поселень у Бачці, а в кінці 18 ст. у Сремі.

19 — 20 в в Видатний вплив на укр. відродження й укр. літературу (зохрема на діячів «Руської Трійці») мав сербський письменник, фольклорист і мовознавець 19 ст. Вук Караджіч (1819 відвідав Україну); за зразком створеного ним сербського правопису розвинувся й український фонетичний правопис. Особисті зв'язки з сербськими діячами культури підтримували Я. Головацький, М. Костомаров та ін.

У другій половині 19 ст. у Києві (під проводом М. Драгоманова), Одесі (під проводом А. Желябова) та ін. м. України створилися комітети допомоги грошима, зброєю, добровільцями для визвольної боротьби сербів й ін. балканських народів проти турків. Безпосередню участь у боях брали українські письменники і діячі: поет І. Манжура, актор і режисер М. Садовський, В. Яновський та ін. М. Старицький видав 1876 у Києві зб. перекладів «Сербські народні думи і пісні», призначаючи прибуток з неї на користь Сербського Червоного Хреста. Відгомін сербських подій наявний у творчості І. Франка, О. Пчілки, Лесі Українки, С. Воробкевича, Ю. Федьковича. У кінці 19 і на початку 20 ст. сербські народні пісні й твори сербських письменників перекладали, крім І. Франка, Остап Барвінський, М. Бучинський, О. Навроцький. Одночасно з цим в С. почалося зацікавлення творчістю Т. Шевченка, Марка Вовчка й інші українські письменники. Із сербськими літературними й громадськими діячами були знайомі М. Драгоманов, О. Барвінський, М. Лисенко й ін. Д. чл. НТШ були обрані сербські учені: Олександр Беліч, Степан Бошковіч, Іван Ерделяновіч, Борівой Мілоєвіч, Йован Цвіїч та ін. Після другої світової війни з’явилися українські переклади сербської народної поезії М. Рильського («Сербські епічні пісні», 1946; «Сербська народна поезія», 1955; разом з Л. Первомайським); творів сербських письменників В. Нушіча, Б. Чопіча, І. Андріча й ін. У перекладі на сербську мову з’явилися крім «Слова о полку Ігореві» (1957), окремі твори І. Франка, М. Коцюбинського, Ю. Яновського, М. Стельмаха, О. Гончара та ін. У 1969 вийшло перше вид. творів Т. Шевченка сербською мовою П. н. «Кобзар». У 1972 був виданий у Новому Саді «Підручний Термінологічний Словник сербо-хорватсько-русько-український» М. Кочіша.

У політичних українсько-сербських взаєминах переважало протиукраїнське наставлення, зумовлене сильно закоріненим серед сербів русофільством. 1917 — 20 С. не визнала української державності, утруднювала працю Українського Червоного Хреста тощо. Між двома світовими війнами серби сприяли головним чином російській еміграції. Протиукраїнські настрої виявилися в розгромі українських еміграційних організацій й українських поселень з Юґославії у 1944—45. Теперішні взаємини С. з Україною зумовлені настановами актуальної політики Юґославії як федерації південнослов’янських народів, у стосунку до СРСР як цілости.

Див.також

• Нова Сербія
• Слов'яносербія
• Сербія на мапі сучасної Сербії і Чорногорії(серб.мовою)
• Посольство Сербії в Україні

Література

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Гнатюк В. Зносини українців з сербами. У Наук. зб.. присвяченому М. Грушевському. Л. 1906;
• Гольберг М. Півд.-слов. зв'язки «Руської Трійці». У зб. Міжслов. літ. взаємини, випуск 2. К. 1961;
• Шевченко Ф. Серби і болгари в укр. коз. війську. У вид. Питання історії та культури слов'ян. К. 1963;
• Білодід І. Вук Караджіч в історії укр.-серб. наук. зв'язків. К. 1965;
• Гуць М. Сербо-хорв. народна пісня в Україні. К. 1966;
• Гуць М. Сербо-хорв. нар. пісні в укр. перекладах (1837 — 1965). У вид. Слов. літературознавство і фолкльористика. Випуск 5. К. 1970.