Дебютний роман австралійки Фреї Марск написаний густою, насиченою прозою, він має неповних 400 сторінок, проте здається довшим і це, як не дивно, не нДебютний роман австралійки Фреї Марск написаний густою, насиченою прозою, він має неповних 400 сторінок, проте здається довшим і це, як не дивно, не недолік. Коли змиритися з неспішністю, авторка бере за руку і веде до свого дивовижного світу, який максимально наближений до свого реального прототипу (єдиний більш-менш точний маркер часу, який я пригадую, був "минуло понад десять років після суду над Вайлдом", отже дія відбувається десь між 1905 та 1910 роками, хоча, якщо подумати, то у цьому світі суд над Вайлдом міг відбутися й в інший час). Родинний маєток сім'ї Едвіна має цілком реальний прототип, персонажі бачили картини Тернера, а їхні спальні прикрашають шпалери з дизайнами Вільяма Морріса, проте у них є магія! Ну, в декого з них.
Не у Робіна — новоспеченого баронета, якого випадково призначають на непримітну і незрозумілу посаду в уряді. Бідолашний Робін не може зрозуміти, що ж він має робити цілими днями, аж доки виявляється, що він такий собі посередник між чарівницькою спільнотою і немагічною владою, і мусить доповідати прем'єр-міністрові про найважливіші магічні події тижня. На цю посаду зазвичай призначають, користуючись термінологією з Гаррі Поттера, сквиба. Власне, таким був і попередник Робіна, який загадково зник безвісти. Робіну ж увесь цей чарівний світ звалюється, як сніг на голову: сьогодні перший маг, якого він зустрів у своєму житті, тішить його "фокусами" зі створенням сніжинок, а завтра на нього накладають прокляття, що мучить усе тривалішими і дошкульнішими нападами болю і триґерить латентний провісницький дар.
Я щось розписалася тут про Робіна, і недарма, бо він тут наш потраплялець, з яким ми пізнаємо цей дивний новий світ, проте для мене "A Marvellous Light" — це найперше Едвінова книжка. Едвін народився в чарівницькій родині з дуже скромним магічним даром, що не є великим дивом, бо дехто народжується й зовсім без нього, однак у світі, де сила магії багато в чому визначає твоє становище, поєднання з його тихою інтровертною натурою призводить до того, що він в 99 випадках зі 100 надає перевагу часу з книжкою, а не з людиною. Можна згадати про Волта, старшого брата Едвіна, який є наймогутнішим чарівником у їхній родині, це пихатий гівнюк, який ходить усюди з самовдоволеною либою так, ніби весь світ — його вотчина, і який цькував свого брата змалку, так шо, то ще питання, чи хист до магії то дар, чи покарання.
Та повернімося до Едвіна. Коли ми знайомимося з ним через Робіна, перше враження про нього буквально "безколірний", і вся ця книжка — це такий собі шлях від безколірного до, якщо хочете, a marvellous light. Зацькований братом й іншими хлопцями, Едвін звик закриватися від щонайменшого подразника. Раз за разом авторка порівнює його із порцеляновою статуеткою. Робін дуже повільно, делікатно і не без помилок допомагає Едвінові нарешті розкритися. Авторка так захоплюється цим процесом, що, здається, часом навіть забуває, що персонажі ще там і якийсь макґафін шукають.) Принаймні я точно призабула про це за всіма дивними витівками Едвінових родичів. А потім авторка ще й підкинула рояль в кущах. Нема мови, рояль красивий і кущі пишні, але що є то є.
Ага, хочу ще згадати, що світ роману, як, мабуть, і його реальний відповідник, дуже мізогіністичний: вважається, що жінки завжди мають скромні чарівницькі сили, які не вартують того, щоб їх розвивати. Паралельно з цим проходить лінія молодшої сестри Робіна Мод, яка хоче навчатися в університеті, але в реаліях її світу здобути вищу освіту вона може хіба завдяки приватним заняттям з викладачами, що потребує чималих коштів, і згоди батьків чи, як тут, брата-опікуна. Найрозумніші жінки наловчилися використовувати упередження чоловіків собі на користь, тут є чудова гумористична сценка за участю співробітниці Робіна міс Морріссі. Чесно кажучи, я сподівалася, що вона стане головною героїнею другої книжки серії, але бачу, що насправді це буде Мод. Хай там як, цікаво буде почитати більше про те, як жінки дають собі раду у такому досить ворожому до них світі.
Merged review:
Дебютний роман австралійки Фреї Марск написаний густою, насиченою прозою, він має неповних 400 сторінок, проте здається довшим і це, як не дивно, не недолік. Коли змиритися з неспішністю, авторка бере за руку і веде до свого дивовижного світу, який максимально наближений до свого реального прототипу (єдиний більш-менш точний маркер часу, який я пригадую, був "минуло понад десять років після суду над Вайлдом", отже дія відбувається десь між 1905 та 1910 роками, хоча, якщо подумати, то у цьому світі суд над Вайлдом міг відбутися й в інший час). Родинний маєток сім'ї Едвіна має цілком реальний прототип, персонажі бачили картини Тернера, а їхні спальні прикрашають шпалери з дизайнами Вільяма Морріса, проте у них є магія! Ну, в декого з них.
Не у Робіна — новоспеченого баронета, якого випадково призначають на непримітну і незрозумілу посаду в уряді. Бідолашний Робін не може зрозуміти, що ж він має робити цілими днями, аж доки виявляється, що він такий собі посередник між чарівницькою спільнотою і немагічною владою, і мусить доповідати прем'єр-міністрові про найважливіші магічні події тижня. На цю посаду зазвичай призначають, користуючись термінологією з Гаррі Поттера, сквиба. Власне, таким був і попередник Робіна, який загадково зник безвісти. Робіну ж увесь цей чарівний світ звалюється, як сніг на голову: сьогодні перший маг, якого він зустрів у своєму житті, тішить його "фокусами" зі створенням сніжинок, а завтра на нього накладають прокляття, що мучить усе тривалішими і дошкульнішими нападами болю і триґерить латентний провісницький дар.
Я щось розписалася тут про Робіна, і недарма, бо він тут наш потраплялець, з яким ми пізнаємо цей дивний новий світ, проте для мене "A Marvellous Light" — це найперше Едвінова книжка. Едвін народився в чарівницькій родині з дуже скромним магічним даром, що не є великим дивом, бо дехто народжується й зовсім без нього, однак у світі, де сила магії багато в чому визначає твоє становище, поєднання з його тихою інтровертною натурою призводить до того, що він в 99 випадках зі 100 надає перевагу часу з книжкою, а не з людиною. Можна згадати про Волта, старшого брата Едвіна, який є наймогутнішим чарівником у їхній родині, це пихатий гівнюк, який ходить усюди з самовдоволеною либою так, ніби весь світ — його вотчина, і який цькував свого брата змалку, так шо, то ще питання, чи хист до магії то дар, чи покарання.
Та повернімося до Едвіна. Коли ми знайомимося з ним через Робіна, перше враження про нього буквально "безколірний", і вся ця книжка — це такий собі шлях від безколірного до, якщо хочете, a marvellous light. Зацькований братом й іншими хлопцями, Едвін звик закриватися від щонайменшого подразника. Раз за разом авторка порівнює його із порцеляновою статуеткою. Робін дуже повільно, делікатно і не без помилок допомагає Едвінові нарешті розкритися. Авторка так захоплюється цим процесом, що, здається, часом навіть забуває, що персонажі ще там і якийсь макґафін шукають.) Принаймні я точно призабула про це за всіма дивними витівками Едвінових родичів. А потім авторка ще й підкинула рояль в кущах. Нема мови, рояль красивий і кущі пишні, але що є то є.
Ага, хочу ще згадати, що світ роману, як, мабуть, і його реальний відповідник, дуже мізогіністичний: вважається, що жінки завжди мають скромні чарівницькі сили, які не вартують того, щоб їх розвивати. Паралельно з цим проходить лінія молодшої сестри Робіна Мод, яка хоче навчатися в університеті, але в реаліях її світу здобути вищу освіту вона може хіба завдяки приватним заняттям з викладачами, що потребує чималих коштів, і згоди батьків чи, як тут, брата-опікуна. Найрозумніші жінки наловчилися використовувати упередження чоловіків собі на користь, тут є чудова гумористична сценка за участю співробітниці Робіна міс Морріссі. Чесно кажучи, я сподівалася, що вона стане головною героїнею другої книжки серії, але бачу, що насправді це буде Мод. Хай там як, цікаво буде почитати більше про те, як жінки дають собі раду у такому досить ворожому до них світі....more
Невеличка книжечка про котика, якого близько року тому взяли з притулку, і який тепер опинився в хиткому становищі, бо його маленька господиня раптом Невеличка книжечка про котика, якого близько року тому взяли з притулку, і який тепер опинився в хиткому становищі, бо його маленька господиня раптом запрагла отримати на день народження дзявкітливу істоту, себто песика. І це коли в неї вже є такий чудовий котик на ім'я Арістотель! Та хто ж питатиме кота?..
Тож котик вирішує втекти, щоб не миритися з такою несправедливістю, хоча досить швидко передумує, переосмислює життя і свою роль у ньому, і вирішує повернутися, мимохідь зазнавши чимало пригод....more
Тут така історія: я роками купую вживані британські видання на місцевому секонді. Ясна річ, вибору там нема – бери, шо є, або гуляй, зате коштують вонТут така історія: я роками купую вживані британські видання на місцевому секонді. Ясна річ, вибору там нема – бери, шо є, або гуляй, зате коштують вони копійки. І от одного разу трапилася мені ця книжечка. "Це ж Інід Блайтон, — подумала собі я. — What can possibly go wrong?" І хоч я не чула, щоб серед 100500 її книжок були й такі, що розповідають про доросле життя Знаменитої П'ятірки, але ж їх 100500, хіба всі запам'ятаєш?
Так от, почнімо з того, що це ніяка не Інід Блайтон, а який Бруно Вінсент, який, походу, написав цілу отаку серію, фантазуючи про те, якими стали в дорослому житті герої Блайтон. Лише погляньте на ці назви:
Five Give Up the Booze Five on Brexit Island Five Go Gluten Free
Тобто це чистої води стьоб над улюбленими героями дитинства. Конкретно в цьому томі Пʼятірка вирушає на корпоратив в якесь задуп'я, де вони гратимуть в численні тімбілдінг ігри, які всі ми так любимо (ні) і покажуть себе цілковими лузерами у кожній з них....more
Мені ця книжка нагадала початкову сцену із "Персеполіса" Марджан Сатрапі, але не того, що графічний роман, а того, що мультик: головна героїня сидить Мені ця книжка нагадала початкову сцену із "Персеполіса" Марджан Сатрапі, але не того, що графічний роман, а того, що мультик: головна героїня сидить в аеропорту і думає про те, як не хоче повертатися додому, в Тегеран. Так само і в "Весіллі Настусі" двійнята, які вже роками мешкають у Києві, не хочуть їхати в рідне селище десь на Донбасі на весілля маленької дурненької сестри, а приїхавши, роблять усе, аби тільки пошвидше звідти забратися. В одному з відгуків на звороті критикиня пише, що в книжці багато ніжності і любові, але я любові в ній зовсім не бачу. Брат і сестра не люблять малу сестру, не люблять свою маму, зрештою не люблять одне одного; не люблять домівки, де виросли, не люблять рідного селища, але не люблять і Києва — оно брат уже гострить лижі на іншу країну. Не можу сказати, що книжка погана, але мені вона не зайшла. Гнітюча історія про те, що все погано, добре, хоч коза знайшлася....more
Ретелінг "Падіння дому Ашерів" – чарівно-кріповий, але й не без гумору і з несподіваним лінгвістичним лікбезом. Авторка, як завжди, підкуповує своїми Ретелінг "Падіння дому Ашерів" – чарівно-кріповий, але й не без гумору і з несподіваним лінгвістичним лікбезом. Авторка, як завжди, підкуповує своїми напрочуд живими персонажами, як наш протагоніст, у якого гендер "кан"("солдат"), літня англійка - вигадана тітонька Беатрікс Поттер - палка мікологиня, американський лікар, якого після року навчання відправили на війну відрізати кінцівки, і нещасні сіблінги-Ашери. Відчуття того, що щось тут не так залазить під шкіру з першої сторінки і не покидає до останньої....more
Я відчувала, що це буде детектив з тих, де вбивця виявляється не найголовнішим лиходієм, і KJ мене не підвела. І ще те гірке відчуття, знаєте, коли дуЯ відчувала, що це буде детектив з тих, де вбивця виявляється не найголовнішим лиходієм, і KJ мене не підвела. І ще те гірке відчуття, знаєте, коли думаєш собі, що знаєш людину, а в якийсь непрекрасний момент дивишся на неї, наче вперше, і розумієш, як помилялася. Добротна історія з вайбом студентського/оксфордського життя. ...more
З усіх корейських книжок, що я читала, ця найбільш дружня до міжнародного читача, можливо, завдяки тому, що це янґ едалт, можливо, завдяки невимушеномЗ усіх корейських книжок, що я читала, ця найбільш дружня до міжнародного читача, можливо, завдяки тому, що це янґ едалт, можливо, завдяки невимушеному стилю авторки, можливо, завдяки любовно виконаному перекладу, а найімовірніше — завдяки всьому цьому вкупі.
"Мигдалик" — це написана від першої особи історія нейровідмінної дитини. Якщо ви читали Дивний випадок із собакою вночі або Розумник, ця книжка має з ними чимало спільного.
Наш герой Юндже (перепрошую, якщо неправильно транслітерую: корейської, на жаль, не знаю) має недорозвинені мигдалини, тому він не відчуває емоцій. Цікаво, що першим тривожним дзвіночком для його мами стало те, що її маля ніколи не всміхалося. Трапляється кілька подій, після яких хлопчика діагнозують алекситимією — нездатністю ідентифікувати та виражати емоції. Окрім всього іншого це означає, що Юндже не відчуває страху, тож, переживаючи за його життя, мама починає залишати йому повсюди записочки на зразок "Коли машина під'їжджає занадто близько до тебе –> ухились або відбіжи". Виснажена доглядом за незвичайною дитиною, мама викликає харизматичну бабусю, і їхня маленька сім'я відкриває крамничку вживаних книжок і потроху досягає якого-не-якого щастя і спокою. На жаль, коли Юндже стає підлітком, його мама і бабуся стають жертвами божевільного з ножем, і тут наша історія по-справжньому починається, бо Юндже опиняється сам-на-сам з ворожим світом. Ясен пень, він отримує лейбл "робота" в своїй школі і мимоволі провокує на свою голову різні неприємності. Разом з тим минає не так багато часу, як Юндже знаходить друзів — спершу хулігана Ґона з його гаслом "Якщо я не можу захистити себе від кривди, то сам стану кривдником.", його історія не менш незвичайна і трагічна, ніж у нашого головного героя, та сонячну Дору, яка може обігнати навіть вітер. Ага, я ще забула згадати про опікуна Юндже доктора Шіма, лікаря, який свічнувся в пекаря, переосмисливши свої життєві пріоритети. Насправді події в цій книжці такі ж нетипові, як і наш головний герой, але дивним чином це працює і я не відчула фальші. Ну, я не відчула б фальші, якби не дурнуватий 75 розділ, якби його не було, я б вліпила книжці 5 зірочок.
"A person who has no talent for skating will probably not become the best skater even after practicing for months. A tone-deaf person won't ever sing a perfect aria and get applause either. But with practice, you can at least stumble a step forward on the ice or manage to sing a measure of a song. That's what practice can offer – miracles and also limitations."
Я вирішила прочитати цю книжку, бо вона надихнула Юнґі на мою улюблену з його пісень Amygdala. Amygdala — це і є "мигдалина" англійською. Насправді пісня не має з книжкою нічого спільного, крім власне відсилання до мигдалин: у пісні Юнґі звертається до мигдалин, як до частини нашого мозку, яка відповідає за переживання травми, проте і книжку, і пісню гаряче рекомендую....more
Оповідання Урсули Ле Ґуїн, яке отримало Гюґо 1974 року. Здається, я вже колись його читала, але це авторка, до якої завжди приємно повертатися.
Це малеОповідання Урсули Ле Ґуїн, яке отримало Гюґо 1974 року. Здається, я вже колись його читала, але це авторка, до якої завжди приємно повертатися.
Це маленька безсюжетна річ, яка покликана поставити перед читачем моральну дилему про те, чи може щастя/добробут/безпека когось спиратися на біль/страждання когось іншого. (До речі, цю саму тему піднімає Наомі Новік в своєму останньому романі The Golden Enclaves.)
/Далі я переказую майже все оповіданння, я вас попередила./
Авторка описує нам утопічне місто Омелас, де всі завжди такі красиві, радісні і усміхнені, як в якійсь туристичній рекламці. Живуть і в ніс не дують. Але є одне але. В підвалі одного з будинків, в тісній маленькій комірчині без вікон тримають дитя. Дитяті дають їжі і води достатньо, щоб воно не вмерло, але на тому й усе. Вона голе, воно ходить під себе, воно божевільне від таких нелюдських умов існування. Всі мешканці Омелас знають, що дитя там і в яких умовах. Багато-хто з них раз чи двічі за життя приходять подивитися на нього, всі вони шоковані, обурені, засмучені, — але всі вони залишають дитя там, де воно є, бо серед мешканців міста чомусь панує глибоке переконання, що утопічне життя в Омелас цілковито залежить від жалюгідного існування дитяти. Проте іноді якийсь омелянин не повертається додому, побачивши дитя. Ця людина назавжди йде з міста кудись у невідоме. Ці люди і є ті, хто пішов з Омелас.
[image]
Я вирішила перечитати це оповідання після того, як побачила відсилку на нього у Spring Day. Схоже, мені вже пора починати поличку шось типу "BTS рекомендує"....more
Loading...
