Dovzhenko: The Last Utopian

Until the end of his life, Oleksandr Dovzhenko dreamed of ideal

communism, even though after shooting the film Zemlia (The Earth), he
knew it would be a human tragedy

“I will die in Moscow without seeing Ukraine ever again! In my last days, I will ask Stalin to
order, before my body is burned in a crematorium, to have my heart taken out and buried in
my native soil, in Kyiv, somewhere on a hill overlooking the Dnieper.”

The Ukrainian Week continues its series of articles about landmark figures in Ukrainian
history and literature who were forced, under the pressure of the repressive communist
government, to choose between protest and death. This instalment is about a person whose
fame did not permit Stalin to physically destroy him. Instead, he was sent into “honorary exile”
in Moscow. This man is Oleksandr Dovzhenko, the father of Ukrainian cinema.

Dovzhenko is arguably the most paradoxical figure in world cinematography. Two special
features of the cinema process were astonishingly vivid in his personality. First, he was a great
director who came into this world with an innate talent for cinema. Second, and most
importantly, in the first decades of the 20th century, he revealed the most fundamental paths of
national-cultural development in different areas and translated them into the language of
cinema.

A TRILOGY OF THE UKRAINIAN UNIVERSE

Not one film director in the world has been able to look into the camera’s viewfinder the way
Dovzhenko did. He had unparalleled talent. I say this not because his film The Earth was
ranked among the 12 best films in the world by the most authoritative cinema critics in 1958 or
because Charles Spencer Chaplin said, speaking in the UN close to the end of the Second
World War: “The Slavic world has given the world its most brilliant director, Oleksandr
Dovzhenko.” Andrei Tarkovsky called Dovzhenko his cinema university, and no matter what
film he was about to shoot, he invariably invited his colleagues to watch The Earth. But the
reason for my claim are facts in Dovzhenko’s artistic biography that are similar to what we
know about Mozart who while still a small child sat down at the harpsichord for the first time
and was soon able to play it like a virtuoso. Some time later, his genius of a composer
revealed itself.

Something similar was with Dovzhenko when he first stood behind the camera: he immediately
understood and was able to do everything in cinema. Prior to that he had had broad and
diverse experience like all people at the time: he grew up in the countryside, made some effort
to become an intellectual, experienced the Civil War while a left-wing functionary of the
Ukrainian National Republic.

Beginning with his film Zvenyhora, Dovzhenko kept recreating with inexhaustible energy the
main trait of Ukrainian culture – an effort to find some kind of ideal in the rural world. It was a
conviction that this land with its mesmerizingly beautiful landscapes and handsome people had
something of great value, a treasure to be discovered.
Arsenal was released some time later. We sometimes perceive this film as being the product
of the dictates of his time, because our perception of rebelling plant workers is different than
the Soviet one. There were heroes on both sides, and Ukraine was split into two camps. All of
this is shown in the film which stunned cinematographic Europe with its powerful energy.

The trilogy is completed by The Earth, a film that exerts colossal influence. We are used to
thinking that it is about collectivization. But we lack a full understanding of life in rural Ukraine
before collective farms were forcefully established. After the revolution, Ukraine’s countryside
was expecting technological aid from the cities, while at the same time wanting to preserve the
most precious things it had: its bond with nature, a sense of a universal natural rhythm and a
search for the ideal.

Dovzhenko worked on The Earth throughout 1929-30, and this is why this utopianism comes
through so vividly: the Ukrainian village combined with technological progress. This
cinematographically perfect film irks contemporaries, who say: “But we know what it came to.”
Yes, we do now, but back then no one, including Dovzhenko, did. This tragic lack of
foreknowledge led to a film which the regime quickly perceived as a threat to itself. Prior to
that, director Dovzhenko was treated fairly well and critics were allowed to give him accolades.
But The Earth evoked a frenzied response from official Moscow. It all began with a mean
lampoon by Demyan Bedny, who grew up among peasants and hated them viciously.

IN THE KREMLIN’S GRINDSTONES

The regime began to settle its accounts with Dovzhenko. It forced him to apologize by shooting
a film (Ivan) on industrial expansion in Ukraine. From the purely technical viewpoint, it is
another product of Dovzhenko’s cinematic genius. For example, the image of the Dnipro, a
powerful and beautiful river, is absolutely otherworldly. But the rest is just fake – an industrial
landscape and no word on what takes place beyond. Dovzhenko is silent on what Ukrainian
peasants, who did all the construction work, thought and felt. He worked on the film under the
sword of Damocles – all of the party bureaucracy in Kyiv and Kharkiv, including Mykola
Skrypnyk, wanted to destroy him. They had no need for a brilliant Ukrainian director, so even
Ivan with its half-truths was pronounced a harmful and reactionary ideological product.

By then Dovzhenko had acclaim in Europe – he was well-known and revered there. In 1934,
André Malraux, the biggest novel writer and cultural figure of the time, made a special trip to
the Soviet Union to meet Dovzchenko and ask him to produce a screen version of his novel on
a revolution in China, an indication of his worldwide renown.

The main producer of Soviet films – Osip Mandelstam called him “the Kremlin highlander” –
was knowledgeable in cinema. Even Stalin saw that Dovzhenko had a unique talent. So what
was the best thing to do with him? Hand him over to the Ukrainian Cheka officers, who killed
indiscriminately? No, Stalin saved Dovzhenko from the gallows in Kharkiv (the SVU case –
Ed.), summoned him to Moscow and suggested that he make a film about the Soviet Far East.
In a way, it was a clever provocation: the director was essentially exiled, sent to the other end
of the empire, but with the right to continue this work there.

Dealing with realities he did not know very well, Dovzhenko created a daring utopia – a vision
of what this world, at the time governed by regional cruelty, could be in the future and what
place it would have for its people: the indigenous population, settlers, intellectuals, peasantry,
the military, etc. Everything in the film, titled Aerograd, was naïve and, at the same time,
cinematographically perfect. Humankind can now view it as a way of using equipment and
images to create nonexistent things. There are good reasons why Jean-Luc Godard holds this
film in high regard and calls it “brilliant.” But it was also in Dovzhenko’s nature to add a
sobering note: he showed the tragedy of the world in which a friend became a class enemy
and where the communist system drove out the Old Believers not just from their Lebensraum
but from life itself after they had fled for centuries from the tsarist government.

Today, Aerograd may send shivers down your spine. So why did Stalin have mercy on
Dovzhenko? Because he knew he needed someone to shoot films about Lenin. Sergei
Eisenstein had already produced October. New sound films were going to be made about the
revolution, and they had to be directed by Moscow-based directors. But a film about Georgian
Stalin was to be directed by Ukrainian Dovzhenko. Meanwhile, the Chief decided that the
Soviet mythology had to have absolute civil war heroes. By that time, 1937, the best high-
ranking officers of the Red Army command had been eliminated almost without exception.
There was a film about Vasily Chapayev, so Stalin figured there should be one about a
Ukrainian Chapayev (Shchors). He made a point of showing the Chapayev film to Dovzhenko,
while instructing him: “This is how films need to be shot.”

So how did Dovzhenko handle the assignment? The falsification of the then recent past was
going to be so obvious that would verge on indecency. We now know that Shchors was shot
by the Bolsheviks as an alleged national communist, because he refused to leave Ukraine
when they wanted to move him beyond the Volga River at the so-called Eastern Front. Stalin
himself said at a meeting with Ukrainian writers in the early 1950s: “Shchors was killed by our
own men.” I know this from Mykola Sheremet, who attended the meeting. Yet, the film Shchors
says nothing of this. Instead, it shows Trotsky-led bureaucrats who fought against Shchors,
which is absolutely untrue.

However, the film also depicts the real atrocities of the civil war and efforts people made to
change their future. Ukrainians, led by Shchors, wanted a better life and died for it. In the
beginning, a sunflower field suddenly erupts with bomb explosions and the Germans and
Ukrainian guerillas begin killing each other. The cosmic balance was upset by frenzied
historical reality. Tarkovsky said that his Ivan’s Childhood evolved from this one episode.

Later, Dovzhenko was allowed to return to Ukraine and work on new topics. The fiasco of the
Polish state prompted the idea of screening Taras Bulba with allegedly anti-Polish undertones,
even though Gogol’s original work is much more complicated. They assigned the job to the
grand master, and it is horrible to think what could have emerged from his studio. His heart
was already failing under too much strain from endless humiliation. In the past several years,
Ukrainian cinema critics discovered that the police followed his every step in the late 1930s.
The atmosphere was such that Dovzhenko recalled the following: at one point, after taking
apart yet another script by Dovzhenko, Stalin put him in a car and took him home. As
Dovzhenko was getting out of the car, he wondered if a shot in the back of his head would
follow.

FILMING UNDER CHEKA SUPERVISION

During the Second World War, Dovzhenko endured such an inferno that it is remarkable that
he was able to survive it. But worse was to come. He was planning to shoot a fiction movie in
addition to documentaries about the liberation of Ukraine. He wanted to tell about the tragedy
that befell our land during the war. He wrote the script (of Ukraine in Flames. – Ed.): Left-Bank
Ukraine is already being cleared of the Nazis in 1943; the troops will soon cross the Dnipro…
And then it suddenly turns out that Ukraine will again be annexed to Russia, to the USSR,
forced back into the union. During the Nazi occupation people changed; they had a glimmer of
hope that life would be different after the war.
In early 1944, Stalin blasted Dovzhenko and his script so scathingly that the latter thought it
was the end of him. At the same time, Uncle Joe had the idea that Dovzhenko should make a
film about him. But in 1945-46, the Ukrainian director was in such poor mental condition that
he was unable to work. So the job was given to Georgian Mikhail Chiaureli, an artistically gifted
sycophant, while Dovzhenko, his heart condition permitting, decided to return to the main topic
of his life: creating a film about the cosmic rhythm and people who join in it with all of their
love, improving it and adjusting to it at the same time.

This is how the film Michurin was made. The Soviet era mythologized the man, but he indeed
was a trailblazer of breeding science and sensed nature and its development with his every
nerve. Judging from what the operators and the few people who watched the first cut said, it
could have been Dovzhenko’s best work. But it was not to be. Beria, the Cheka boss,
interfered, yelling at the director: “You, a man of genius, grudged 10 minutes for the Chief. Do
it this way now: a sickle and a hammer, a sickle and a hammer again and so on.”

Dovzhenko then returned to his favorite topic once again. He began working on a film about
how the Kakhovka Reservoir was made. We have no way of knowing what it would be if
Dovzhenko had completed it. All we have is a screen version to his script which was shot by
his wife Yulia Solntseva. Her talents were a far cry from her husband’s, so it turned out to be a
grandiose case of primitivism.

Dovzhenko died in 1956 when his heart could no longer keep up with his plans.

A HERETIC CHRISTIAN

Several years later, the Kyiv Film Studios, which had been renamed after Dovzhenko
screened some documentary kitsch about him. Close to the end of the film, his sister, who was
in the audience, suddenly burst into tears, jumped to her feet and ran out, shouting: “They
hounded him, buried him!” They had tormented Dovzhenko in every possible way, humiliating
them in a multitude of forms – from the direct threat of elimination to terrible ideological terror.
They did not even permit him to return to Kyiv after Stalin’s death.

Dovzhenko believed in a project to make some other world which he called communist. The
entire Ukrainian intelligentsia was eliminated before his very eyes. He witnessed the
Holodomor. He was in despair, and yet it seemed to him that humankind would, especially in
his beloved Ukraine, realize the dream of a modern Kingdom of God — communism. A
prominent French theologian once said: “Marxism is the last Christian heresy.” Dovzhenko was
such a heretic.

Dovzhenko's life was a true Shakespearean drama. We have yet to fathom its scale and the
depth of his personal tragedy. He came to this world to say in the language of cinema
everything that needs to be said about his people and humankind in general, about people
living in the Universe and the Universe itself.
Довженко. Остання Утопія

До кінця свого життя Олександр Довженко мріяв про ідеальний комунізм, хоча
після зйомок фільму «Земля»б він знав, що це стане людською трагедією.

«Я помру в Москві і не побачу Україну знову! Я проситиму Сталіна про послугу,

Перед тим як моє тіло буде спалене в крематорії, витягти моє серце і поховати
його на рідній землі, у Києві, десь на пагорбі із видом на Дніпро»

Юкрейніан Вік, Український тиждень продовжує свою добірку статей про

визначних діячів української історії та літератури, які були змушені під натиском
репресивної комуністичної влади обирати між протестом і смертю. Ця частина про
людину, чия слава не дозволила Сталіну знищити його фізично. Натомість його
відправили у «почесне заслання» до Москви. Цей чоловік – Олександр Довженко,
батько українського кіно.

Довженко, мабуть, найбільш парадоксальна постать у світовому кінемтатографі.

Дві особливості кінематографічного процесу були напрочуд визначними у його
особистості. Перше, він був чудовим режисером, який прийшов у цей світ з
вродженим талантом до кіно. Друге і найголовніше, у перші десятиліття 20-го
століття він розкрив найбільш фундаментальні шляхи національно-культурного
розвитку у різних сферах і переніс(пояснив) їх на мову кіно

ТРИЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОГО ВСЕСВІТУ

Жоден кінорежисер у світі не зміг зазирнути у видошукач камери так, як це зробив

Довженко. Він мав неперевершений талант

Коли він вперше став за камеру: він відразу зрозумів і зміг/мав змогу зробити усе
в кіно. До цього він мав широкий і різноманітний досвід, як і всі люди того часу:
він виріс у сільській місцевості, доклав певних зусиль, щоб стати інтелектуалом,
пережив Громадянську війну, будучи лівим функціонером УНР.

Починаючи зі свого фільму «Звенигора», Довженко продовжував з невичерпною

енергією відтворювати головну рису української культури - прагнення знайти
якийсь ідеал у сільському світі.

Через деякий час "Арсенал" був випущений. Іноді ми сприймаємо цей фільм як
продукт диктату свого часу, тому що наше сприйняття бунтарів робітників заводу
відрізняється від радянського.

Трилогію завершує фільм «Земля», який справляє колосальний вплив. Після

революції сільська місцевість України очікувала технічної допомоги від міст,
водночас прагнучи зберегти найцінніше, що у неї було: зв’язок з природою,
відчуття загальноприйнятого природного ритму та пошук ідеалу.

Довженко працював над «Землею» протягом 1929-30 років, і тому цей утопізм
проникає так яскраво: українське село в поєднанні з технічним прогресом.. До
цього до режисера Довженка ставилися досить добре, і критикам дозволяли
нагороджувати його. Але Земля викликала шалений відгук офіційної Москви. Все
почалося з підлого балакання Дем’яна Бедного, який виріс серед селян і злісно їх
ненавидів.
У КРЕМЛІНСЬКИХ ГРУНТАХ

Режим почав розраховуватися з Довженком. Це змусило його вибачитися, знявши

фільм (Іван) про промислову експансію в Україні. З чисто технічної точки зору, це
ще один продукт кінематографічного генія Довженка. Він працював над фільмом
під мечем Дамокла - вся партійна бюрократія в Києві та Харкові, включаючи
Миколу Скрипника, хотіла його знищити. Вони не потребували блискучого
українського режисера, тому навіть Івана з його напівправдою оголосили
шкідливим і реакційним ідеологічним продуктом.

До того часу Довженко отримав визнання в Європі-його там добре знали і

шанували. У 1934 році Андре Мальро, найбільший письменник романів і
культурний діяч того часу, здійснив спеціальну поїздку до Радянського Союзу,
щоб зустрітися з Довженком і попросити його створити екранізацію свого роману
про революцію в Китаї, що свідчить про його світову популярність.

Головний продюсер радянських фільмів - Осип Мандельштам назвав його «кремлівським

горцем» - був добре обізнаним у кіно. Навіть Сталін бачив, що Довженко має унікальний
талант. То що було найкраще з ним зробити? Передати його українським офіцерам ВЧК,
які вбивали без розбору? Ні, Сталін врятував Довженка від шибениці в Харкові (справа
СВУ - Ред.), Викликав його до Москви і запропонував зняти фільм про радянський
Далекий Схід.

Усе у фільмі під назвою «Аероград» було наївним і водночас кінематографічно

досконалим. Але в природі Довженка також було додати тверезу нотку: він показав
трагедію світу, в якому друг став класовим ворогом і де комуністична система вигнала
старообрядців не тільки з їхнього Лебенсрауму, але й із самого життя після того, як вони
століттями тікав від царського уряду.

Однак фільм також зображує справжні жорстокості громадянської війни та зусилля, які
люди докладають, щоб змінити своє майбутнє. Українці на чолі з Щорсом хотіли кращого
життя і померли за це.

Пізніше Довженку дозволили повернутися в Україну і працювати над новими темами. За

останні кілька років українські кінокритики виявили, що поліція стежила за кожним його
кроком наприкінці 1930 -х років. Атмосфера була такою, що Довженко згадував наступне:
одного разу, розібравши ще один сценарій Довженка, Сталін посадив його в машину і
відвіз додому. Коли Довженко виходив з машини, він подумав, чи не піде постріл у
потилицю.

ФІЛЬМУВАННЯ ПІД НАГЛЯДОМ ЧЕКА

Він планував зняти художній фільм на додаток до документальних фільмів про

визволення України. Він хотів розповісти про трагедію, яка спіткала нашу землю під час
війни. Він написав сценарій («Україна у вогні».-Ред.): Лівобережну Україну вже очищають
від нацистів у 1943 році; війська незабаром перетнуть Дніпро ... І тут раптом
виявляється, що Україна знову буде приєднана до Росії, до СРСР, змушена повернутися
до союзу. Під час нацистської окупації люди змінилися; у них проблиск надії, що після
війни життя буде іншим.

На початку 1944 року Сталін настільки різко підірвав Довженка та його сценарій, що
останній вважав, що це його кінець. Водночас у дядька Джо виникла думка, що Довженко
має зняти про нього фільм. Але у 1945-46 роках український режисер був у такому
поганому психічному стані, що не міг працювати. Тож цю роботу отримав грузин Михайло
Чіаурелі, художньо обдарований сикофант, тоді як Довженко, якщо дозволяло серце,
вирішив повернутися до головної теми свого життя: створення фільму про космічний
ритм та людей, які долучаються до нього з усіма їхню любов, покращуючи її та
пристосовуючись до неї одночасно.

Так був знятий фільм «Мічурін». Радянська епоха міфологізувала людину, але він
справді був першовідкривачем селекційної науки і відчував природу та її розвиток
кожним своїм нервом. Судячи з того, що сказали оператори та небагатьох людей, які
переглянули перший фрагмент, це могла бути найкраща робота Довженка. Але цього не
повинно було бути. Втрутився Берія, начальник ВЧК, кричачи на директора: «Ти,
геніальна людина, образив 10 хвилин на Шефа. Зробіть це зараз так: серп і молот, знову
серп і молот і так далі ».

Тоді Довженко ще раз повернувся до улюбленої теми. Він почав працювати над фільмом
про те, як було створено Каховське водосховище. Ми не можемо дізнатися, що було б,
якби Довженко завершив це. Все, що у нас є, - це екранізація його сценарію, яку зняла
його дружина Юлія Солнцева. Її таланти були далекими від її чоловіка, тому це
виявилося грандіозним випадком примітивізму.

Довженко помер у 1956 році, коли його серце вже не могло йти в ногу з його планами.

Єретик ХРИСТИЯНин

Кілька років потому Київська кіностудія, перейменована після того, як Довженко показав
деякий документальний кітч про нього. Ближче до кінця фільму його сестра, яка була у
глядачів, раптом розплакалася, вскочила на ноги і вибігла, вигукуючи: «Вони
переслідували його, поховали!» Вони всіляко мучили Довженка, принижуючи їх у безлічі
форм - від прямої загрози знищення до жахливого ідеологічного терору. Вони навіть не
дозволили йому повернутися до Києва після смерті Сталіна.

Довженко вірив у проект створення якогось іншого світу, який він назвав комуністичним.
Вся українська інтелігенція була ліквідована на його очах. Він був свідком Голодомору.
Він був у розпачі, і все ж йому здавалося, що людство, особливо у його коханій Україні,
здійснить мрію про сучасне Царство Боже - комунізм. Видатний французький богослов
якось сказав: «Марксизм - остання християнська єресь». Довженко був таким єретиком.

Життя Довженка була справжньою шекспірівською драмою. Нам ще належить з’ясувати

його масштаби та глибину його особистої трагедії. Він прийшов у цей світ, щоб сказати
мовою кіно все, що потрібно сказати про свій народ та людство загалом, про людей, що
живуть у Всесвіті та в самому Всесвіті.